Мій друже, пійдем в рідні гори,
почуєм співи солов’я,
Там тихий рай, верхи і бори,
там молодість твоя й моя…
Михайло Кречко
Збірка хорових творів Михайла Кречка (1925–1996) відкриває перед нами добре відомий, очікуваний – і водночас абсолютно несподіваний світ.
Чому очікуваний?
Бо ім’я Михайла Михайловича Кречка давно увійшло до славетного пантеону найвидатніших діячів української музичної культури. Знаний хормейстер, мудрий наставник, успішний керівник, палкий ентузіаст музичного просвітництва, неабиякий знавець карпатського фольклору, енергійний музично-громадський діяч – усі ці характеристики незаперечні та заслужені. За ними – низка яскравих мистецьких здобутків, огром добрих справ, потужна диригентська школа, вірні учні та послідовники, вдячна пам’ять.
Чому ж несподіваний?
Бо за солідними регаліями та високими посадами, блиском досягнень та вагомістю нагород, невичерпним активізмом та непохитним авторитетом ховається потаємне енергетичне джерело, що надавало й надає сенсу життю та творчості. Струмені цього джерела виглядають простими й навіть банальними, але від того є ще ціннішими. Це якась ірреальна, чиста, невимовна та всеохопна Любов до рідного краю, глибинна, щира й органічна Віра. Гортаючи збірку, ми долучаємося до випромінювань цієї Віри та огортаємося цією Любов’ю. І згадуємо…
Шлях до вершин української хорової музики для Михайла Михайловича аж ніяк не був устелений трояндовими пелюстками. Швидше навпаки – чи не кожен крок віддавав болем від шипів та зашпорів. На життєвій дорозі простого хлопця з підкарпатського-закарпатського села вистачало і матеріальних негараздів, і людської підступності, і цензурних та ідеологічних перепон. Чого варті тільки догани міністерства культури УРСР! У 1973 році «за ідейно хибний добір репертуару, що полягав у виконанні творів духовного змісту». Чи у 1983 – «за націоналістичне спрямування репертуару»… Звернімо увагу: партійні цербери ганили Кречка саме за наріжні опори його світу, за органічні для нього, такі природні, людські, гуманістичні риси, як Любов (до свого, рідного, українського, що таврувалось як «націоналістичне») та Віру, яка, власне і робить людину Людиною, плекаючи та леліючи її духовність.
Проте щирість та відкритість, сердечність і талант ніби магнітом притягали до Михайла Кречка добро. Передусім чудових наставників-учителів – Юрія Костьо, Петра Милославського, Елеонору Скрипчинську, Івана Паторжинського. А наполегливість та працелюбність, Любов до музики і Віра у свої сили допомагали здолати всі перешкоди.
***
Загальновідомим є факт, що М. М. Кречко народився 5 вересня 1925 року у селі Порошково на Перечинщині. Михайло Михайлович згадував, що з дитинства запам’ятав пісні, які співала мама, – «Серед села дичка…», «Ой не сама, не сама».
Українські пісні!
І це не дивно, адже Порошково завжди було саме українським селом – незважаючи на те, що і за часів імперії Габсбургів, і за Угорщини край перебував під владою мадяр. Невелика пауза, коли Срібна земля входила до складу Чехословаччини, ситуації не змінює – адміністративні важелі тут ніколи не були у русинів-українців. Проте духовна влада належала саме їм. Адже греко-католиків мешкало у Порошкові у шістдесят разів більше, ніж римо-католиків або юдеїв. Очевидно, що зовсім не випадково уродженцем Порошкова є відомий український політичний діяч – Голова Сойму Карпатської України Августин Штефан (1893–1986). Свою лепту в плекання українського духу Порошкова внесла відома поетка Марійка Підгірянка (1881–1963), яка вчителювала тут у 20–30-х роках ХХ століття.
Прекрасна природа – букові ліси, стрімкі гірські потоки, мальовничі полонини поєднувалися на Перечинщині з вражаючою бідністю. Неродюча бурувато-жовта глина, більше придатна для випалювання цегли, аніж для городництва чи рільництва, стримувала розвиток сільського господарства, основного джерела заробітків селян. Промислових підприємств (не можна ж уважати такими кілька водяних млинів та лісопилок), розвиненої транспортної інфраструктури не було. І жила ця частина Закарпаття ніби й не в центрі Європи ХХ століття, а десь на узбіччі європейської цивілізації – у злиднях, не маючи жодних перспектив для розвитку. Про освіту (тим паче про вищу), творчість, професійну кар’єру, а надто про мистецьку реалізацію селяни цього Богом забутого регіону не могли навіть помислити.
Тому навчався Михайло в Ужгороді. Спочатку в початковій, а згодом у горожанській школі. Тут і звернули увагу на талановитого хлопчика, обдарованого чудовим голосом: вчитель М. Петрушка, який викладав співи, навіть організував сольний запис на чеському радіо. Це знову ж таки була українська пісня «Через річеньку, через болото». За спогадами Михайла Михайловича, записувати приїхали техніки аж із Кошице. Навчаючись у горожанській школі, підліток був солістом хору, яким керував Олександр Мешко. Шкільний хор 1938 року здійснив тритижневу гастрольну подорож за маршрутом Прага – Брно – Братислава – Кошице. Ці гастролі назавжди запам’яталися тринадцятирічному хлопцю і, цілком можливо, зародили мрію – стати артистом, музикантом.
Після завершення навчання у горожанській школі Михайло вступає до Ужгородської греко-католицької півце-учительської чоловічої семінарії. Для сироти (батько помер, коли Михайло був ще зовсім малим) з бідної селянської родини це був єдиний спосіб отримати подальшу освіту (навчання у гімназіях було платним, а учні зазвичай походили з родин міської інтелігенції та заможних селян). Натомість до семінарії приймали хлопців, які закінчили чотири класи школи та успішно склали вступні випробування. Найбідніші за навчання не платили, а утримувались коштом держави, церкви та благодійників. Так і Михайло, написавши за порадою вчителя прохання до єпископа Мукачівської єпархії, під патронатом якої перебувала семінарія, був звільнений від оплати.
Семінаристам, як зазначає краєзнавиця Тетяна Літераті, треба було мати «соломожак» – набитий соломою мішок, що використовувався замість матраца, перину та дві ковдри. Були вимоги і до одягу: кожен учень мусив мати дві пари взуття, літній та зимовий комплект, по шість сорочок та спідніх, шість пар шкарпеток та два рушники. Вимагалася також наявність власних ложки, виделки, ножа та склянки.
За чехів семінарією керував Августин Волошин (1874–1945) – греко-католицький священник, майбутній президент Карпатської України. До 1928 року з його ініціативи навчання в семінарії було повністю переведено на русинську мову, адже навчальний заклад готував учителів для шкіл у селах з домінуючим русинським населенням. Навчальні плани на тиждень передбачали стільки ж уроків музики, скільки й математики. Хором з 70 осіб керував учитель співів Данило Петровський, а музику в усіх класах викладав Ладислав Павлик. З відновленням у 1939 році влади угорців ситуація змінилася. Вчителів-чехів було звільнено, чеську мову заборонено, замість неї введено обов’язкове вивчення угорської (при тому що у програмі та на практиці залишалася і так звана «угорсько-русинська»). Та й намічені вже тенденції збереглися – в семінарії, яка почала працювати не за колишніми семінарськими, а за новими угорськими ліцейними програмами, існував відділ із русинською мовою викладання; музиці та співам, які тепер вів Стефан Гладонік, приділялася велика увага. Свідченням може слугувати такий факт: сумарна кількість занять музикою – сольфеджіо, гармонією, грою на скрипці, співами та хором за чотири роки була більшою, ніж сумарна кількість уроків математики або природознавства!
У таке середовище й потрапив талановитий та роботящий юнак з українського села. Узяв від семінарії максимум. Не дивно, що керівник семінарського хору Юрій Костьо (1912–1998), до слова, випускник Празької консерваторії та Карлового університету, невдовзі помітив здібності та старанність семінариста Кречка. Вже у грудні 1943 року, на Миколая 18-річний юнак диригував одним з благодійних концертів у приміщенні ужгородського театру. Під орудою Михайла Кречка тоді прозвучали обробки Леонтовича та твори Людкевича. І це зовсім не дивно, адже навіть в умовах хортистської Угорщини Юрій Костьо знаходив можливості знайомити семінаристів зі зразками української музики. «За учбовим планом ми вивчали чудові зразки угорської народнопісенної творчості, зібрані видатними композиторами Б. Бартоком і З. Кодаєм, – згадував М. Кречко. – Поруч з ними, уже на вибір нашого музичного керівника, ми співали українські народні пісні в обробці композиторів-класиків М. Лисенка, М. Леонтовича, С. Людкевича».
Наступною важливою та без перебільшення доленосною на творчому шляху Михайла Кречка стала зустріч із Петром Милославським. Після закінчення Другої світової війни у червні 1945 року Карпатську Україну, що на той момент була квазідержавним утворенням та формально входила до складу Чехословаччини, передано було до Радянського Союзу. Вже восени 1945 року в Ужгороді було засновано Закарпатський ансамбль пісні і танцю (у майбутньому заслужений Закарпатський народний хор). Невдовзі новостворений колектив очолив Петро Милославський (1896–1954).
Ким був Милославський? Чому саме йому довірили керування ідеологічною інституцією (а в тоталітарному СРСР будь-який творчий колектив був ідеологічним закладом), і як зустріч із ним позначилася на долі та творчості Михайла Кречка? Для відповіді на ці питання, на хвильку зсунувши фокус уваги, уважніше придивімося до фігури Милославського.
Уродженець Санкт-Петербурга, Петро Милославський здобував у столиці імперії технічну освіту (реальне училище, технологічний інститут), однак паралельно опановував і хорову справу під керівництвом відомого регента і хорового композитора Олександра Архангельського. Навчання перервала Перша світова війна, а потім і події, спричинені лютневою та жовтневою революціями 1917 року. Милославський потрапляє на курси прапорщиків, служить у царському війську. Звільнившись, деякий час керує хорами у залізничних клубах на Донбасі, потім його знов мобілізують – цього разу білогвардійці. Врешті-решт після поневірянь як російський білоемігрант опиняється у Празі. Там закінчує освіту в Технологічному інституті, беручи активну участь у російському студентському та козачому донському хорах. У 1933 році його, вже громадянина Чехословаччини, запрошують до Ужгорода – керувати хором і працювати вчителем. Чи треба спеціально уточнювати, що запропонований Милославським репертуар хоча й був переважно російським, але включав як церковні, так і світські твори? Архангельський, Римський-Корсаков, Львов, Ломакін, Чесноков, Іпполітов-Іванов, Рахманінов – місцева преса називала ці концерти «тріумфом російського мистецтва», відзначаючи їхню роль у «культурному єднанні братських народів» (і таке траплялося в міжвоєнній Чехословаччині). Тож, коли 1944 року в Закарпаття увійшли радянські війська, а надто після приєднання краю до «сім’ї братніх народів» новій владі потрібні були кваліфіковані фахівці, які могли б успішно проводити політику русифікації. Хто, як не колишній білоемігрант Петро Милославський, краще за всіх підходив на цю роль?
Ніде правди діти: Милославський був дуже талановитим музикантом та висококваліфікованим хормейстером. Частину свого таланту він приділив обробкам закарпатських народних пісень, роботу над якими почав ще до війни, працюючи з об’єднаним хором учителів та вчительок Ужгородського навчального округу. Колективу не вистачало оригінального місцевого репертуару – і керівник його забезпечив.
Думаю, сказаного достатньо, аби погодитись: кращої компромісної кандидатури на керівництво Закарпатським ансамблем пісні та танцю годі було й шукати. Проросійськи налаштований, знайомий із місцевою специфікою, безсумнівний професіонал…
Та повернімось до шляху Михайла Михайловича Кречка. Прагнучи знань, він вступає на історичний факультет щойно відкритого Ужгородського університету й одразу ж записується до університетського хору, що складався зі студентів філологічного, історичного та медичного факультетів. Окрім художньо-естетичних міркувань, стимулом тут були і прозаїчні моменти: хористів годували в університетській їдальні. «Для студента така натуроплата мала неабияке значення у голодні повоєнні роки», – пізніше згадував М. Кречко. Робота з університетським хором стала ще однією сходинкою на шляху до опанування вершин хорового мистецтва. Але на суто професійний шлях хормейстера М. Кречко вийшов, поєднавши свою долю з Закарпатським народним хором. Він працює тут з 1945 до 1949 року – хористом, солістом-вокалістом, хормейстером, інспектором, поєднуючи творчу діяльність з адміністративною. Цей досвід відгукнеться пізніше, коли М. М. Кречко стане художнім керівником Закарпатського хору (1954–1969), керуватиме Державною хоровою капелою УРСР «Думка» (1969–1983) або буде головним хормейстером Державного дитячого музичного театру (1983–1996).
Працюючи в Закарпатському хорі, Кречко водночас навчається ремесла у Петра Милославського. Чи не тут кореняться певні особливості творчої постаті Кречка, що яскраво виявляться у майбутньому? Зокрема, увага до академічних жанрів, хорової класики в колективі, покликаному співати народні пісні. Чи включення до репертуару власних обробок закарпатських народних пісень (це відгукнеться у репертуарі Закарпатського народного хору). Чи поєднання у програмах духовної та світської музики, чим славитиметься капела «Думка». Цілком імовірно, що названі риси могли бути інспіровані спілкуванням із Милославським.
Робота у творчому колективі та оволодіння секретами музичного ремесла під рукою гарного наставника, що колись були недосяжною мрією, тепер уже не задовольняють талановитого юнака. Він відчуває, що здатний на більше. Знає, що ремесла йому недостатньо. Переконаний: для творчості йому необхідний справжній Майстер.
Втім, чи вже визначився молодий музикант із ключовою сферою своєї майбутньої творчості? Однозначно ствердної відповіді на це питання дати не можна. Свідчення пошуків та вагань – успішний вступ у 1948 році на вокальний факультет Ленінградської консерваторії. Хто знає, як склалась би доля митця, якби у нього знайшлися кошти на дорогу у вересні, коли розпочалися заняття? А так – грошей доїхати до Ленінграда не вистачило, і на місце Кречка, який спізнився на два тижні, зарахували іншого абітурієнта. Та й до Київської консерваторії Кречко спочатку вступив не на диригентський, а на вокальний факультет, у клас знаменитого українського баса Івана Паторжинського. Але доля владно скеровувала талановитого музиканта на хормейстерську стезю. Михайло Михайлович згадував: «Викладачі помітили, що я добре читаю з листа, пишу диктанти, маю непогані професійні навички (ще б пак, вже на той момент досвіду роботи з різними хорами було чимало! – Ю. Ч.) і паралельно з вокальним перевели мене на хормейстерський факультет, в клас Е. Верьовки-Скрипчинської».
Саме Елеонора Павлівна Скрипчинська стала для Кречка омріяним Майстром; саме в її класі він остаточно сформувався як Музикант, Хормейстер, Лідер. «Я хормейстер. У пісні мого життя хоч трішечки намагаюся бути схожим на мою вчительку – Е. П. Верьовку-Скрипчинську», – напише Михайло Михайлович у статті до 80-річного ювілею славетної української хормейстерки. В іншій статті, коментуючи навчання у класі Елеонори Скрипчинської, М. Кречко підкреслить: «Так зійшла зірка моєї музичної долі». Якою ж була Елеонора Скрипчинська? У чому унікальність її людської та творчої постаті?
Найбільшою помилкою буде думати, що місце Елеонори Скрипчинської в історії української музичної культури зумовлене лише її шлюбом з Григорієм Верьовкою. Аж ніяк! Елеонора Павлівна – яскрава, самостійна та самодостатня, з прекрасною загальногуманітарною (півтора десятка мов!) та музичною освітою, вагомими досягненнями і у творчій, і в адміністративній сфері (декан диригентського факультету Київської консерваторії, завідувачка кафедри диригування). Під час навчання Е. Скрипчинської в Київському університеті математики пророкували їй успішну математичну кар’єру, філологи – літературознавчу, але обрала вона Музику. Учениця Болеслава Яворського (так, саме того, який навчав Миколу Леонтовича, Пилипа Козицького, Михайла Вериківського та Григорія Верьовку), Елеонора Скрипчинська була видатною хормейстеркою, працювала з багатьма київськими хорами, тривалий час була другим хормейстером Українського народного хору, а після смерті Г. Верьовки очолила колектив та успішно ним керувала. Не випадково Павло Тичина свого часу написав:
Із усіх Елеонор –
В світі їх чимало –
Лиш одна в народний хор
Усю душу вклала.
«Якщо хочете стати диригентом – просіться в клас Скрипчинської. Вчитися у неї – то велике щастя», – саме ці слова професорки Надії Горюхіної, за спогадами Михайла Михайловича, стали вирішальними у його диригентській кар’єрі. «Я благословляю долю, яка привела мене в клас Скрипчинської», – напише Михайло Кречко через тридцять років, будучи вже на вершині професійної кар’єри.
Можна окремо говорити про педагогічні методи Скрипчинської, що стали природними для викладацької методи Михайла Кречка. Можна наголошувати на поєднанні ідеального професіоналізму з найтоншим музичним смаком чи комплексному підході до виховання учнів, інтерпретації творів, укладання концертних програм. Можна говорити про особливу увагу до української народної пісні або практику активної роботи зі створення аранжувань. Усі ці ознаки Школи мають додатковий спільний знаменник – органічну належність до української музичної культури як частини європейської, як яскраво національної, як одухотвореної глибинними традиціями, як орієнтованої на сучасність.
Чи не тому саме Михайлові Кречку на чолі капели «Думка» належить честь першопрочитання таких знакових для української музики творів, як кантата «Червона калина» Лесі Дичко, хоровий концерт «Сад Божественних пісень» Івана Карабиця, симфонія №3 «Я стверджуюсь» Євгена Станковича? Чи не тому очолюваний ним у 1954–1969 роках Закарпатський народний хор став одним із провідних мистецьких колективів України? Чи не ці принципи є наріжними в діяльності Дитячого музичного театру, створення якого – також справа Михайла Михайловича?
Збірка хорових творів Михайла Михайловича Кречка – своєрідна проєкція життєтворчості видатного музиканта. Згадані вище опори його художнього світу, що кшталтувалися завдяки Вірі та Любові, таланту, наполегливості, працелюбності, знаковим перетинам з визначними постатями української музичної культури, охоплюють кілька показових жанрових сфер.
Щира Віра, набуті в семінарії знання, досвід, накопичений у процесі виконання перлин української духовної спадщини, окреслюють перший розділ збірки. Сюди увійшли авторська Літургія та кілька піснеспівів на сакральні тексти – «Господи, помилуй», «Богородице Діво», «Многоліття». Ці композиції повністю вписуються у стильову систему прикладної обрядової музики та можуть бути виконані підготовленим церковним хором. Над Літургією Іоанна Золотоустого митець працював тривалий час (завершена 1995 року). Робота надихалася спогадами про Службу Божу в Ужгородському кафедральному соборі, якою М. М. Кречко диригував 31 серпня 1946 року. Пам’ятна вона була, зокрема, тим, що відправляв її єпископ Теодор Ромжа – Блаженний Католицької церкви. За рік після цієї знакової відправи Теодор Ромжа за особистою санкцією Сталіна був убитий в Мукачеві агентами НКВД. Спочатку була «автокатастрофа» (у провінційному Мукачеві, де 1947 року ледь нараховувалося кілька автомобілів!), потім єпископу, що дивом залишився живим, підіслана «медсестра» ввела смертельну дозу отрути, привезеної генералом НКВД Павлом Судоплатовим, тим самим, що організовував убивство очільників ОУН Євгена Коновальця та Романа Шухевича…
Інша жанрова сфера, репрезентована у збірці, – світські твори на вірші українських поетів та на власні тексти. Домінуючою темою тут є Любов до рідного краю, до своєї землі. Це світле почуття переповнює митця, воно бринить у кожному мотиві та кожній інтонації. Романтична лексика та органічна кантиленність сповнюють твори цього розділу непідробної щирості, щедро випромінюваної Михайлом Михайловичем у спілкуванні протягом цілого життя.
Нарешті третій, найоб’ємніший розділ збірки містить авторські обробки народних пісень. «Найбільша і найвища моя любов – це народні пісні, які я все життя збирав, записував, обробляв», – згадував Михайло Кречко. У збірці представлені і популярні пісні з Великої України («Засвистали козаченьки», «Ой у лузі червона калина», «Ой на горі та й женці жнуть» тощо), і закарпатські мелодії («Ой зацвіла рожа трояка», «Терен цвіте» та ін.). Більшість цих обробок створювалися для Закарпатського народного хору. Це дуже добре відчувається: композиції, з одного боку, зберігають неповторний колорит першоджерел, а з іншого – враховують виконавські можливості колективу, вихованого Майстром. Більше того, деякі обробки розраховані на різні виконавські склади. Це також суто практична ознака: та чи інша конфігурація виконавського складу інколи зумовлюється не тільки бажанням автора-аранжувальника, а й реаліями концертного життя. У цьому ж розділі бачимо і кілька обробок творів українських композиторів-класиків: Миколи Лисенка, Дениса Січинського, Ярослава Барнича. Ці популярні композиції входять до репертуару практично кожного хору, і хормейстер-практик, що має величезний досвід, щедро пропонує колегам своє прочитання загальновідомих шедеврів.
«…Я протягом усього свідомого життя вперто відстоював невмирущу цінність класичної духовної спадщини і національну самобутність нашої культури. На цих позиціях стояв, стою і буду стояти», – писав Михайло Кречко напередодні свого 70-річчя. У 2025 виповнюється 100 років з дня народження видатного Музиканта. Віра і Любов, які надихали Кречка все життя, втілюються сьогодні його послідовниками. І втілюватимуться надалі, в тому числі – завдяки цій збірці.
Юрій Чекан, доктор мистецтвознавства, професор Українського католицького університету, Лауреат премії ім. М. В. Лисенка
